Перейти к основному содержанию

Вертеп скінчився

вт, 12/15/2020 - 15:50

Хто має вимагати від партій змін?

Інколи корисно розбирати складні явища на прості логічні деталі, щоб дістатись кореня проблеми. Згідно з Конституцією, джерелом влади в країні є український народ. Але ми керуємо не власноруч, а обираємо посередників: президентів, міських голів, народних та місцевих депутатів.

Також Україна вважається парламентсько-президентською республікою — у  чинній законодавчій системі координат основні рішення щодо змін приймає Верхов­на Рада. А  точніше, представники політичних партій. Саме наз­ви фракцій з’являються на табло в сесійній залі, коли ухвалено чи провалено той чи інший законопроєкт.

Із скасуванням “мажоритарки” на майбутніх парламентських виборах якість кандидатів, що висуватимуть партії, буде вирішувати якість реформ і, відповідно, нашого життя. Тому останні місцеві вибори, які теж проводились за відкритими списками, вже змушують нервувати щодо дієвості наступної Ради.

Антипартії

Практично всі українські партії є ситуативними політичними проєктами, а не партіями в розумінні демократичного світу. Вони не мають чіткої визначеної ідеології. Змагаються маркетинговими слоганами та критикою опонентів, а не програмами та рішеннями. Не мають вони також стійкої бази членів партії та прихильників. Воля лідера або інтереси спонсорів заміняють внутрішньопартійну демократію. 

Такі проєкти потрібні для галочки — дістати на вибори, як ляльок у театрі, а потім знову заховати у комору. З одного боку, це дуже зручно для керівників і лідерів. На відміну від європейських і американських колег, їм не потрібно шукати прихильників, залучати їх до партії, збирати членські внески, організовувати зустрічі осередків, розгляд пропозицій чи пошук рішень. І все це треба робити постійно, а не раз на п’ять років. З іншого боку, такі партії не вирішують проблем виборців.

Відсутність традицій

Можна зазначити, що Європі та США повезло з тривалими демократичними традиція­ми, в яких сформувались їхні партії. Це дійсно так. Наприклад, історія німецьких соціал-демократів як партії (СДПН) налічує більше 150 років, британських консерваторів — понад 200. Тільки ми чомусь не наслідуємо європейські політичні практики.

Ми, натомість, успадкували лекала партійного устрою від більшовиків. Вони знищили інші партії початку ХХ століття, причому фізично. Тому пострадянські політичні проєкти приречені повторювати найгірші практики КПРС: є непогрішний лідер, який має монополію на владу, а партійці беззастережно слідують за вождем, ведучи постійну боротьбу на знищення ворогів. 

Щоправда, був один елемент, який ми дарма не успадкували: розуміння значення ідеології та школа державного управління. КПРС здійснювала політичне управління змінами в країні в рамках певної ідеології за допомогою партійних кадрів. Українські партії інколи виходять з ініціативами власних шкіл, але далі декількох днів “Трускавецької бурси” чи вебінару справа не йде. 

Програми

На місцевих виборах партії свідомо робили наголос на загальнодержавних і навіть міжнародних питаннях. Це значно простіше, ніж знайти та запропонувати рішення хронічних проблем громади. Тому виборців схиляли в бік партії не через програму, а тому що її конкуренти “зрадники, крадії, некомпетентні” (необхідне підкреслити).

Програми не мають жодного значення, і на минулих виборах це найбільш яскраво продемонстрував “УДАР”. На сайті партії є три програмних документи, всі вони створені в… 2010-2013 рр. Можете перевірити: там й досі пишуть про необхідність підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом та міцну взаємовигідну дружбу з Росією. Це було би дуже смішно, якби ми не говорили про партію, яка отримала майже 20% голосів і посіла друге місце на виборах до Київської міської ради. 

Тому на законодавчому рівні потрібно ввести вимоги до змісту програм. Місцева програма має визначати пріо­ритетні проблеми громади та пропонувати їй рішення, а не розповідати про провали попередників чи досягнення загальнонаціонального лідера партії на посаді президента.

Корумповані, бо бідні?

Після реформи децентралізації та зміни виборчого законодавства зберігся наступний парадокс — регіони отримали більше коштів, а місцеві депутати так і залишились волонтерами. Хоча розпорядження більшими ресурсами несе більшу відповідальність. В Україні ж зараз близько 43 тис. депутатів місцевих рад, які мають працювати “за ідею”.

Так, на відміну від народних депутатів, місцеві мають право на комерційну діяльність. Але виникає питання: яка тоді ефективність? Навіть якщо такий депутат є не власником бізнесу, а найманим працівником, то як він буде поєднувати громадську роботу з комітетами, засіданнями, зустрічами з виборцями? Таке “волонтерство” несе в собі приховані корупційні ризики. Варто було би змінити законодавство, щоб зарплата депутатів місцевих рад покривалась із відповідних бюджетів.

Внутрішньо-партійна охлократія

А як вам таке: в однієї з топових партій країни, представлених в Раді, офіційно аж 45 членів партії в столиці. Для порівняння — тільки в Мюнхені СДПН має 6 тис. (!) членів партії, а у землі Баварія їх загалом 57 тис. 

В Україні простіше. Навіщо бути членом партії, якщо закон дозволяє просто від неї балотуватись? Ні в кого не викликає подиву, що на посаду мера від партії влади балотується кандидат, який не є членом партії. І навіщо взагалі морочитись з членством в партії, якщо ти не маєш кар’єрних перспектив до зростання? Адже ні в кого не викликає подиву, що ледве отримавши партквиток людина без праймеріз може очолити список до міської ради, оскільки є дружиною голови партії. 

Ситуацію може змінити введення мінімального терміну членства в партії для балотування. Тоді майбутнім кандидатам і партіям потрібно буде ретельно обирати один-одного для довгострокової співпраці, а не на виборчий сезон.

Далекі від народу

Українські політичні проєкти та реальне життя роз’єднані. Наприклад, мешканці однієї з ОТГ на Львівщині напередодні виборів сформували перелік проблем. Вони включили до нього зриви електропостачання, якість доріг, нестачу магазинів і робочих місць, проблему з вивозом сміття, відсутність шкільного автобусу тощо. В жодної політичної партії не було рішень для всіх цих пунктів — максимум для одного-двох. 

Партії мають бути включені в рішення проблем громад. Обов’язкове проведення публічних консультацій з громадою до старту кампанії та включення рішень для, скажімо, Топ-10 проб­лем до програми місцевого осередку значно покращить взаємодію.

Перший крок

Відповідаючи на запитання, як подолати цинізм в політиці, Барак Обама сказав: “Я взявся за цю роботу (політику) як організатор громади і твердо вірив, що наша демократія працює лише тоді, коли люди залучені”. Якість українських політичних партій може бути підвищено за рахунок законодавчих змін, деякі з них згадані у статті. Але це довгий процес, він може тривати роками та забуксувати в болоті політичних торгів. Якому українському олігарху потрібні самостійні та самодостатні політичні партії?

Натомість партійну революцію можна почати знизу. Громади, зокрема й підприємці, можуть не чекати виборів, а вже зараз вимагати від партій рішень для своїх проблем. Якщо в нас немає своїх практичних шкіл державного управління, як в тій самій Польщі, то навчанням партійних кадрів займатимуться самі громадяни — через вплив на порядок денний партій. 

Автор: Андрій Морозовський