Державна підтримка стабільності банківської системи: американська і євроконтинентальна моделі

Алард Карел, Totius orbis tabula amsterdam, 1683
3957
Алард Карел, Totius orbis tabula amsterdam, 1683
Регулятивний ресурс держави та центробанків — визначальний чинник стабілізації ринків та банківських систем. Про це свідчить аналіз практики впровадження різних антикризових заходів. Центробанки розвинутих країн (США, Англії, Євросоюзу, Японії) під час кризи 2008-2009 років і у відновлюваний період використовували можливості монетарного стимулювання національної економіки, зокрема і політики «кількісного пом’якшення» (QE — Quantitative Easing). У арсеналі інструментів останньої — зменшення і утримання на низькому рівні базових відсоткових ставок, а також викуп на відкритих ринках державних та інших боргових зобов’язань. Так у 2009-2010 роках в США провели програму TARP (Troubled Asset Relief Program). Тоді держава викупила «токсичні» активи банків та інших корпорацій на суму 309 млрд дол.

Для підтримки банківської системи в Україні здійснювилась монетизація дефіциту бюджету і входження держави в особі Мінфіну в капітал банків. В різні часи НБУ забезпечував стабілізацію діяльності банківської системи в рамках індикації необхідних змін монетарної політики, які наставали внаслідок розвитку як зовнішніх, так і внутрішніх фінансових ринків. Наразі при дотриманні цільових орієнтирів цінової стабільності реалізуються заходи інфляційного таргетування.

Допоки влада не почала вирішувати проблеми ліквідності банківського сектора і належного фінансування сектора реального (наприклад, післявоєнна відбудова економіки в країнах Європи), економічного відновлення не наставало. Вона фактично компенсує “прогалини” банківського й інших ринків, коли концепція “саморегулювання” виявилась обмеженою, а класична теза про невидиму руку ринку трансформувалась в більш дієву тезу про рятівну руку держави. Рефінансування в межах наявних резервів, зміни в дисконтній політиці при зменшенні облікових ставок, використання ресурсів міжнародних фінансових організацій: МВФ, групи Світового та інших банків, — все це заходи, які вживає монетарна та виконавча влади в різних країнах для підтримки ліквідності банків. Це політика протекціонізму так званих «драйверів росту», і вона все частіше використовується як інструмент міждержавної і корпоративної конкуренції.

Монетарна (НБУ) і виконавча влада (Уряд) має активніше використовувати можливості учасників ринку для згладжування ринкової циклічності

З точки зору збалансування інтересів учасників ринків та захисту національних інтересів України, доцільно було б дотримуватись рівних пропорцій банківського капіталу в тріаді “державні банки – іноземні – вітчизняні комерційні другого рівня”. Тобто, «33,3% – 33,3% – 33,3%...». Проте таке збалансування має більш теоретичний маяк. У практичному ж плані таких жорстких рамок пропорцій бути не може – оскільки рівновага задається ринковими, а не адміністративними умовами. Відносно допустимим може бути коливання часток кожної з груп в межах 30–40%, залежно від кон’юнктури ринків капіталу.

Наразі актуальне саме питання щодо особливостей управління частками держави в структурі капіталу банків. Згідно із ст 7.ЗУ «Про банки та банківську діяльність» державними є ті банки, статутний капітал яких на 100% належить державі. Сьогодні ми маємо три таких банки: «Ощадбанк», «Укрексімбанк» і «Приватбанк», — у кожному з них Міністерству фінансів належить по 100 % акцій. Окрема ситуація із «Укргазбанком». Державі належить близько 94,95 % акцій, оскільки це менше за 100%, правильно говорити, що це «банк з участю держави в капіталі». Частка державних банків у загальних активах наразі перевищує 50%, а населення у чотирьох перерахованих банках закумульовано 60% ринку депозитів.

Американська чи Европейська?

Наразі перед державою постає питання про використання більш зручного інструментарію фінансування економічних потреб як в стратегічному, так і в ситуативному плані. Справа тут у виборі двох моделей розвитку ринків, кожна з яких акцентує увагу на різних формах фінансування. Більш докладне пояснення таке. Існують дві моделі розвитку західних ринків: англо-американська (фондова або ж “market–based”) та євроконтинентальна (банкоорієнтована або банкоцентрична з переважанням банківських кредитних інструментів фінансування розвитку). Їх принципова відмінність полягає в тому, що євроконтинентальна уособлює домінування кредитної форми фінансування з використанням інструментів боргу, а англосаксонська використовує ринок цінних паперів, особливо ринок акцій та інвестиційних (пайових) сертифікатів як головний інструментарій формування контрактних відносин. За експертним оцінками, в США на один долар, вкладений в депозити, припадає два долари, вкладені у фондовий ринок. При цьому акціонери – постачальники ресурсів та акціонерний капітал визначають систему суспільних та економічних цінностей. Реалізація англо-американської моделі потребує більш розвинутої мережі посередницьких структур, зокрема небанківських, пропозиції і споживання масових послуг роздрібними учасниками ринку.

Поряд із тим більш крупнозерниста структура власності в країнах Євросоюзу та в Японії поєднується з відповідною централізацією потоків капіталу саме у банківських системах і усталеними традиціями банківництва (перші банки з’явились в середньовічній Європі в тогочасних італійських містах-державах). На думку дослідників, економіка, що базується на банківському фінансуванні, створює порівняно більше можливостей для регулювання в оперативному плані. Вона не так залежить від інституціонального середовища, менш сприйнятлива до асиметрії економічної інформації і значно меншою мірою обмежує трансформацію ресурсів.

Для фінансових систем, де ключову роль відіграють банки, характерними є такі риси: при наявності універсалізації поширення діяльності ощадних, регіональних і місцевих банків; значний вплив держави на функціонування банківської системи; обмеженість недружніх корпоративних угод. Для систем з превалюванням ринків капіталу притаманними є підпорядкована роль саме універсальних банків, обмежена діяльність державних і ощадних банків, незначне перехресне володіння активами банків і нефінансових організацій.

Наразі трапляється поєднання елементів обох моделей, тобто конвергенція, що уніфікує способи та інструменти обслуговування клієнтів як в банках, так і в інших секторах. Процес конвергенції обох моделей прискорився після 1999 р., з прийняттям нового Закону США про фінансову модернізацію Грема-Ліч-Блайлі (The Gramm–Leach–Bliley Act). Цим актом було скасовано розмежування комерційної та інвестиційної банківської діяльності і банки отримали можливість поєднувати кредитування з операціями на ринку цінних паперів.

В Україні ж наявні риси вітчизняної економіки, попри інтернаціоналізацію господарювання, відображаються і в особливостях розвитку фінансового ринку, але все ж більше тяжіють саме до євроконтинентального типу з переважним використанням боргових інструментів та участі банків у фінансуванні потреб економічного розвитку. Тенденція конвергенції передбачає стратегічне передбачення і ситуативний моніторинг доцільності використання тих чи інших фінансових інструментів в реформуванні економіки України.

Для фінансових систем, де ключову роль відіграють банки, характерними є такі риси: при наявності універсалізації поширення діяльності ощадних, регіональних і місцевих банків; значний вплив держави на функціонування банківської системи; обмеженість недружніх корпоративних угод. Для систем з превалюванням ринків капіталу притаманними є підпорядкована роль саме універсальних банків, обмежена діяльність державних і ощадних банків, незначне перехресне володіння активами банків і нефінансових організацій.

Наразі трапляэться поєднання елементів обох моделей, тобто конвергенція, що уніфікує способи та інструменти обслуговування клієнтів як в банках, так і в інших секторах. Процес конвергенції обох моделей прискорився після 1999 р., з прийняттям нового Закону США про фінансову модернізацію Грема-Ліч-Блайлі (The Gramm–Leach–Bliley Act). Цим актом було скасовано розмежування комерційної та інвестиційної банківської діяльності і банки отримали можливість поєднувати кредитування з операціями на ринку цінних паперів.

В Україні ж наявні риси вітчизняної економіки, попри інтернаціоналізацію господарювання. Вони відбиватися і в особливостях розвитку фінансового ринку, але все ж більше тяжіють саме до євроконтинентального типу з переважним використанням боргових інструментів та участі банків у фінансуванні потреб економічного розвитку. На ґрунті тенденції конвергенції обох моделей і виникає питання: яким інструментам надавати перевагу надалі?
Последние новости: