“Лідерство — це привілей, доступний кожному”

“Лідерство —  це привілей, доступний кожному”
598
Ми вже писали про те, що виховання відповідальних лідерів — завдання непросте (див. БІЗНЕС №3-4 від 25.01.16 р. статью "Люди в желтых майках"); воно вимагає системного підходу. У світі це давно вже зрозуміли, напрацювали освітні методики і поставили процес на потік.

Наразі БІЗНЕС пропонує увазі читачів думку людини, яка навчалася в “святая святих” одного зі світових лідерських центрів — на Всесвітній стипендіальній програмі Єльського університету (The Yale World Fellows Program).

Це єдина у своєму роді міжнародна ініціатива, спрямована на виявлення майбутніх лідерів, формування та подальший розвиток їх глобальної спільноти, а також впровадження принципу глобального взаєморозуміння.

Щорічно університет вибирає групу з 18 обдарованих професіоналів з різних сфер і країн світу для інтенсивного чотиримісячного навчання. З початку заснування програма прийняла вже 273 стипендіата з 84 країн світу. Наш співвітчизник, відомий журналіст і телеведучий, політик Андрій Шевченко один із тих, кому випала честь представляти в цій програмі Україну.

— Для початку розкажіть, як ви розумієте лідерство, його природу? В чому його передумови для особистості та суспільства в цілому?
— Я думаю, це привілей, доступний кожному, але на свої плечі його беруть лише обрані. Лідерство — це в першу чергу готовність до особистої відповідальності. І цю ношу людина обирає сама. Ми з дитинства знаємо, що в кожній компанії і в кожній справі є люди, кому потрібно більше, ніж іншим.

До них по-різному ставляться, але всі розуміють, що тільки завдяки цим людям і рухається справа. Чи ми говоримо про компанію друзів, чи про компанію як організацію, трудовий коллектив, чи про суспільство в цілому. В політиці дуже важливою складовою лідерства є служіння.

Якщо цього елементу в діяльності політика немає, його лідерство перетворюється на гонитву за владою. Влада заради влади є абсолютно пустою. Всі, хто серйозно досліджував лідерство в політиці, рано чи пізно приходили до розуміння, що тільки через служіння лідерство в політиці має справжню силу.

Читаєте ви тексти українського мислителя кардинала Любомира Гузара про політику чи інавгураційні виступи президентів США, в усіх них червоною ниткою проходить головна думка: лідерство — це великий привілей.

Тому це справа, яка повинна приваблювати лише найдостойніших, справа, яка вимагає максимально граничного напруження сил у служінні своєму народу або своїй громаді. Є щось таке, що людину до цього штовхає.

По великому рахунку, тяга до служіння йде від загострених “соціальних” почуттів. По-перше, почуття справедливості — коли ти бачиш щось таке, з чим не можеш миритися, і розумієш, що мусиш діяти, щоб це виправити.

По-друге, почуття відповідальності за інших, за долю країни. Ми звикли соромитись таких почуттів, з різних причин їх приховувати, але зараз прийшов час, коли суспільство повинно всіляко підтримувати в людях ці устремління.

— Як ці почуття закладаються в дитинстві?
— У Стівена Кові є чудова відповідь на питання, що можуть дати батьки дитині. Він каже, що це дві речі — коріння і крила. Під “корінням” він розуміє, що кожна дитина в своєму розвитку спирається на дуже потужні традиції попередніх поколінь. Тобто дитина бачить перед собою їх приклад і хоче цей приклад наслідувати.

А “крила” — це віра у власні сили. Дитина має рости з відчуттям, що вона зможе “долетіти” в своєму розвитку туди, куди захоче. Якщо екстраполювати ці речі на лідерство, це означає, що кожна дитина повинна бачити перед собою достойний приклад батьків, які в різних ситуаціях здатні брати на себе відповідальність.

В кожної такої людини, умовно кажучи, мають “вирости” крила — віра в те, що вона зможе змінити якщо не все навколо, то дуже багато. Очевидно, що виховання є дуже важливим у цьому питанні.

— Здається, в українському суспільстві відчувається досить суттєвий провал у вихованні лідерства…
— Не погоджусь з такою постановкою питання. Якщо подивитись навколо, то можна помітити величезну трансформацію суспільства.

Те, що ми побачили під час Майдану, і те, що бачимо зараз, — це результат не одного дня і не одного року. Ось вам образна аналогія. Китайський бамбук в перші чотири роки свого життя виростає всього на п’ять сантиметрів над землею.

Але на п’ятий рік він виганяє в висоту до 20 метрів! Тобто в перші роки пагін бамбука не відрізнити від трави. А потім ця травинка перетворюється на могутній стовбур, що пробиває все на своєму шляху.

Можливо, ми роками недооцінювали ті сильні позитивні та правильні речі, що відбувалися в нашому суспільстві. Вони довго визрівали, але під час Майдану рвонули вгору так, що змусили весь світ захопитися таким величезним проявом суспільної колективної відповідальності.

— Чому тоді в суспільстві, попри нагальну потребу у відповідальних лідерах, існує така велика недовіра до людей, що намагаються взяти на себе відповідальність у той чи інший спосіб за той чи інший суспільний сектор? Коли і за яких умов це ставлення може змінитися?
— Так, суспільство бачить небагато лідерів, яким можна довіритись, і на це є своє пояснення. Це — інстинкт самозбереження. Україна мала багато поколінь жахливого політичного лідерства, багато поколінь жахливої влади, і у нас, як у народу, виробився умовний рефлекс на політиків.

Ми обережно і насторожено ставимось до будь-кого, хто намагається піти в політику. Адже тільки-но людина робить перші кроки в політиці, ми вже бачимо у ній потенційного негідника, що йде до влади красти, обманювати й відбирати у людей майбутнє.

Але при цьому всі ми підходимо до розуміння, що таким чином майбутнього дійсно не збудуєш. Ми приречені шукати з-поміж себе хороших достойних людей, допомагати їм “робити” правильну політику, підтримувати їх, але і жорстко вимагати, щоб вони робили те, що від них очікують.

— Чи не пов’язане таке сприйняття зі слабкою здатністю вітчизняних лідерів до взаємодії? Як ви оцінюєте цю здатність?
— В цьому є частина правди. Мій політичний досвід, а це три строки в парламенті, дозволив мені зробити дуже простий висновок: політика — це вміння створювати коаліції. Ти політик настільки, наскільки вмієш об’єднувати людей навколо своїх ідеї та цілі.

Я автор 60 законопроектів, ухвалених парламентом, і більшість з них були ухвалені, коли ми були в опозиції. Тому я знаю, як це працює.

Мені вдавалося досягти результату тільки тому, що я під кожну конкретну ідею вибудовував широку коаліцію депутатів. Часом — з різними поглядами, з різним життєвим досвідом, але ми мали якийсь спільний знаменник і рухалися вперед.

Таку очевидну річ, як вміння працювати у коаліції, мені здається, поки дуже слабо розуміють багато українських політиків. Це помилка. Але водночас і з боку суспільства є велика доля відповідальності за таку поведінку наших політиків.

— Ви погоджуєтесь з думкою, що українське суспільство ще не готове прийняти нову парадигму відповідальності — особистісну, після майже століття нав’язування “колективної”? Деякі дослідники схильні вважати, що це і є причина, через яку Україна не готова “народити” плеяду справжніх реформаторів.
— Роками у нас формувалася культура “противсіх”. Ми навіть захоплювались такою культурою нигілізму, коли наперед перекреслювався весь політичний клас і йому демонстративно кидався виклик: “Це не може працювати!”. Часто ця інфантильність була виправданою. Але інфантильне суспільство не прогресує. Що означає “противсіхство”?

Що означає не ходити на вибори і вимазувати всіх кандидатів чорним кольором? Це означає, що людина не готова добросовісно робити свою роботу в якості громадянина. Є таке відоме звернення Любомира Гузара щодо місцевих виборів 2010 р.

Він тоді окремо говорив про “противсіхство” як культуру, і цитую майже дослівно: “А тобі, друже, ніхто не обіцяв, що вибирати буде легко. Ніхто не говорив, що ти обиратимеш поміж ідеальними кандидатами. Але це твоя робота. Іди і зроби свою роботу. Читай, думай, порівнюй цих неідеальних або навіть жахливих кандидатів.

Але зроби свою роботу і проголосуй за того, хто може забезпечити суспільству хоч якийсь крок вперед”. Це дійсно невдячна робота, яку робить громадянин у кожній країні світу. В жодній країні світу на вибори не йдуть ідеальні кандидати. Завжди і скрізь — це вибір між поганим, дуже поганим і таким, що нікуди не годиться.

Мені здається, що розуміння кожним своєї громадянської ролі — це виклик перед всіма нами. Ми маємо навчитися, по-перше, сприймати вибори і політичний клас, яким би він не був, а по-друге, сприймати виборчу “селекцію” політичного класу як свою персональну відповідальність.

Тут немає простих рішень. Це будуть гарантовано неприємні, важкі рішення, навіть такі, за які потім буде незручно. Але це не привід не робити свій вибір взагалі. Тобто не тільки політики, але і суспільство повинні якимось чином рости в цьому розумінні.

— Розкажіть трохи про своє нав­чання на лідерській програмі в Єлі. Що для себе відкрили?
— Це дивовижне місце, де створені абсолютно унікальні умови для інтелектуальних вправ, для росту і широких роздумів. Особливість єльського підходу в тому, що тебе вчать вибудовувати зв’язки між різними, на перший погляд, нічим не пов’язаними речами.

Наприклад, між фінансуванням боротьби з малярією десь в Нігерії та захопленням українських торгових суден десь в океанах на іншому боці планети. А зв’язок є. Наявність хвороб та епідемій означає, що багато дітей і молоді “випаде” з навчального процесу взагалі.

Це збільшує шанси на те, що така молодь піде заробляти на життя злочинним шляхом і не виключено, що у піратський спосіб, нападаючи на морські каравани. Цей ланцюг можна продовжити.

Можливо, це не найкращий приклад, але в Єлі саме так і вчать розуміти навколишній світ, вчать дивитися на життя суспільства, людини як на неймовірно цікаве мереживо взаємозв’язків. Ви знаєте, це захоплює! Я дуже радий, що в моєму житті була ця програма.

На жаль, у нас в Україні у багатьох людей в політичному класі є таке наївне уявлення: як тільки ти став депутатом парламенту, то, як кажуть, схопив Бога за бороду — ти вже все знаєш і рости тобі немає куди.

Насправді в світі люди, які займаються політикою, державним управлінням, не втомлюються вчитися впродовж свого життя. І є речі, які не соромно опановувати і в 40, і в 50, і в 60 років. Українцям і українським політикам належить це зрозуміти.

Дуже тішить, що зараз багато українських студентів добиваються стипендій, грантів, поступають і досить успішно вчаться в світових освітніх центрах. Здебільшого це блискучі студенти, з дуже хорошою мотивацією, які спрагло вчаться.

 І їм є що розказати своїм однокурсникам, вони мають такий унікальний суспільний досвід, якого немає у багатьох іноземних студентів. Я думаю, в освітньому сенсі ми рухаємось добре і швидко. На наших очах в країні виростає цілий клас глобально інтегрованої молоді, яка знає, де отримати найкращі знання і як потім розпорядитися ними на благо країни.

— Що ви порадили б майбутнім українським лідерам?
— В мене є порада собі й кожному з нас. Треба не соромитися помічати в собі паростки лідерства і не боятися брати відповідальність за життя навколо себе. Не чекати інших і підтримувати чужі суспільно корисні ініціативи. У нас досить потужна в цьому відношенні традиція лідерства. І не треба заглиблюватись в сиву давнину.

Яку б сферу ви не взяли, скрізь можна знайти людей світового або регіонального масштабу. Чи ми говоримо про митрополита Андрія Шептицького як приклад світового морального лідерства, чи про Олександра Довженка в кіно, чи про наших бійців повстанських армій, які показували, як можна кидати виклик дуже великим воєнно-політичним системам.

Але повертаюсь до нинішніх часів. Те, що ми побачили на Майдані, є дивовижним проривом в осмисленому підході до життя. Тоді на наших очах мільйони людей щоденно приймали рішення неймовірної драматичності, коли від тих рішень залежали, щонайменше, твоя кар’єра, твій достаток, а в багатьох випадках реально залежали здоров’я та життя.

 Те, як достойно прийняли цей виклик мільйони людей, просто вражає! Тоді на Майдані в українців був слоган: “Крапля в океані”. Дуже потужний образ. Коли кожен з нас був краплею, з яких складався величезний океан, — сила, яка могла змести все на своєму шляху. Так от, зараз дуже важливо перенести акцент зі слова “крапля” на слово “океан”. Тому що справжні сила і енергія — в океану.

Наше суспільство вже дозріло до того, щоб саме так сприймати свою роль і діяльність. В живому океані є все — і цунамі, і тайфуни, і повний штиль, і теплі течії, і айсберги, але це неймовірна сила, найпотужніша на планеті! Приблизно таким я хотів би бачити наше суспільство.



Последние новости: