business head ads

Нема чого втрачати

Стратегії
Налаштування
  • Дуже маленький Маленький Стандартний Збільшений Великий
  • Стандартний Helvetica Segoe Georgia Times

В Україні відбулась Міжнародна конференція демократичної освіти IDEC/ЕUDEC 2019, яка засвідчила: конкуренція на освітньому полі буде лише зростати. Українці прагнуть альтернативних шкільних послуг

Багатьом знайома історія. Напередодні 1 вересня майбутній першокласник аж підстрибує від бажання піти до школи. Він із задоволенням збирається: обирає рюкзак, олівці, зошити. Скажіть відверто: ви багато знаєте дітей, які вже в жовтні чи листопаді з тим самим настроєм поспішають на уроки? Що ж відбувається за місяць-два з дитиною? Куди зникають цікавість і мотивація? Хто ті люди, яким вдається так легко вбити в дітях природне бажання вчитися новому?

Від авторитарності до гуманізму

“90% часу в школі я проводив нерухомо, а якщо не міг всидіти на місці, отримував зауваження. Але чому, питав я вчителя, адже якщо я рухаюсь, ви розумієте, що зі мною все гаразд? Я бачив, що вчитель математики не знає англійської, а вчитель англійської — математики. Але вони намагались нас вчити цьому. Водночас ніхто в школі не дав нам відповіді на питання, яке нам усім ставлять після її закінчення: а що робити зі своїм життям? Саме тому в 16 років я покинув школу і забажав створити таку, яка б підходила для таких дітей, як я”, — згадує Яків Гехт, засновник мережі демократичних шкіл в Ізраїлі. Зрозумівши, що на невдачах, які так чи інакше спіткають кожного учня під час навчання, не збудуєш щасливого майбутнього, Яків вирішив зосередитися на сильних сторонах дітей: “Це й є основа будь-якої освітньої системи: є галузі, в яких ми дуже компетентні, є такі, в яких не дуже, а є галузі, в яких ми, як би не намагались, ніколи не досягнемо успіху. Так чому б не працювати з тим, у чому ми від початку молодці?”.

1branitskaІрина Браницька, засновниця демократичної школи Papaya School:

— Питання кадрів для альтернативних шкіл — найболючіше. Причому не лише в Україні, а й в Європі, де демократична освіта існує давно. Я колись почула, а зараз керуюсь фразою: набирати команду треба за якості, а розвивати професійність. Важливо любити дітей, чути їх, вірити в те, що в них вже є все необхідне для творення свого майбутнього. А як спілкуватися з батьками, організовувати спільну роботу та простір — цьому я, як керівник, допоможу навчитись на коуч-сесіях, конференціях. Взагалі, випускників ВНЗ треба багато чому вчити: і дитячій психології, і нейрофізіології, і, як не дивно, педагогіці. В Papaya School працюють професійні педагоги, які не вірять в сучасну систему освіти та прагнуть діяти інакше. Таких, до речі, багато, просто не всі знають про існування демократичних шкіл, які тільки-но з’являються в Україні. Багато хто з насторогою ставиться до альтернативних шкіл в тому сенсі, що сьогодні приватна школа є, а завтра її може не бути. А державна працюватиме завжди. Мушу сказати: люди, які ризикують й обирають демократичну школу, ніколи без роботи не залишаться. Тому що навіть якщо закриється одна школа, відкриються інші, які потребуватимуть такого роду фахівців.

Почути кожного — гасло, на жаль, занадто політизоване, але його має взяти на озброєння кожен, хто так чи інакше впливає на формування особистості. І шкільний вчитель — чи не головний в цьому ланцюгу, адже в школі кожен з нас проводить тисячі годин за своє життя.

“А навіщо ходити до школи? — задає контро­версійне питання ще один відомий порушник освітянського спокою психолог Діма Зіцер. — Навчатись та спілкуватись? А чому цього не можна робити в музеї, в бібліотеці, в бані зрештою? Час змінюється, виникають інші задачі. Згадайте своїх вчителів, які ходили з серйозним виразом обличчя, думаючи, що вони знають, до чого нас готують. Так от, всі вони помилились. Всі 100%. А питання “навіщо” — це головний педагогічний інструмент”.

Школа давно втратила монополію на знання про світ. Зараз вона — лише одне з багатьох джерел інформації. “І разом з цим має мінятись роль педагога — від лідера до ментора, фасилітатора. Як хороший тренер, вчитель має пропонувати адекватні виклики відповідно до індивідуальних властивостей учня, зацікавити його, залучити. Те, що сучасним дітям не цікаво вчитись, — колосальна проблема. Не інтелектуальна, а емоційна. Діти легко залучаються, коли почуваються безпечно, коли вони не бояться помилятися”, — додає консультант системних трансформацій, коуч Ирена Пранскевичюте.

2zicerДіма Зіцер, засновник Інституту неформальної освіти, школи “Апельсин” (Росія):

— Чому не працюють демократичні принципи в більшості шкіл? Тому, що суб’єкти освіти — і великі, і маленькі — не готові до цього. Їх все життя били по голові рівно за те, чого ми вимагаємо від них зараз, рівно в ті моменти, коли вони говорили: я готовий прийняти рішення. Це найважча штука на пострадянському просторі. Означає це, що нам треба плюнути та згорнути будь-які демократичні ініціативи в освіті? Ні. Впадала в око картинка: йде не поспішаючи дитина дорогою, замислилася, аж тут до неї: “Пішли-пішли-пішли”? Правда, не вкладається в голові, що чотирирічна людина може знати, куди і навіщо вона йде? Це хвороба найдемократичніших систем: для дорослих людина маленька — недолюдина. І це сидить дуже глибоко. Ми заражені цією хворобою і не позбавимось її, доки не визнаємо, що ми хворі.

Думки, одна цікавіша за іншу, лунали під час Міжнародної конференції демократичної освіти IDEC/ЕUDEC 2019, яка в серпні зібрала в Україні понад 800 учасників з 20 країн. За 26 років існування IDEC стала відомим брендом і місцем зустрічі педагогів, батьків і провідних фахівців. Вони щорічно формулюють відповіді на найважливіші питання:

  • Якою має бути освіта в сучасному світі?
  • Як зрозуміти покоління, яке вчиться в школах зараз?
  • Які виклики постають перед сучасною освітою?
  • Як вона розвивається та якою має стати?

Заради справедливості треба сказати, що ці питання — на часі в тих, хто причетний до так званої альтернативної освіти. Адже традиційна, академічна робить лиш перші обережні кроки в напрямку гуманізації освітнього процесу. Як зазначила тоді ще міністр освіти та науки Лілія Гриневич, відкриваючи захід, принципи демократичної освіти лежать в основі Нової української школи, яку цього року пройшли перші 450 тис. першачків. Для решти майже 4 млн учнів закладів загальної середньої освіти демократичні принципи — критичне мислення, повага один до одного, вміння встановлювати та дотримуватись правил, вміння працювати в команді тощо — у стандарти не закладені.

Учасники та гості форуму на таке зауваження лише скептично знизували плечима. Адже повага до особистості не вкладається ні в які “стандарти”. Вона або є, або ні. “Тисячі вчителів по всьому світу працюють у дусі гуманної педагогіки, навіть не підозрюючи про її існування. Вони просто так відчувають серцем”, — зауважує доктор психологічних наук, соціолог, представник відомої грузинської освітянської династії Паата Амонашвілі. Ну думку його батька, Шалви Амонашвілі, є лише два підходи до виховання особистості: авторитарний, за якого шукають шляхи зовнішнього примусу до дії, і гуманно-особистісний, за якого людина за власним бажанням виконує те чи інше завдання. Саме другий підхід набуває все більшої актуальності в сучасному світі, в якому вже за 10 років кануть у небуття майже 30% звичних нам професій, до яких, за задумом, має готувати класична школа (див. думку Якова Гехта). А щоб отримати в майбутньому інноваційно спрямовану особистість — креативну, нестандартну, здатну самостійно приймати рішення, треба вже змалку дозволити їй мати власний погляд на світ. На жаль, в існуючій освітній системі координат дітей не вважають спроможними на це. “Провідниками” їхньої волі, потреб та інтересів залишаються дорослі (див. думку Діми Зіцера). Інша річ — освіта альтернативна, в основі своїй дитиноцент­рична. Приватна школа, авторська школа, дистанційна школа, вальдорфська школа, школа-пансіон, хоумскулінг (homeschool — домашня школа), анскулінг (unschooling — без школи, самоосвіта), нонскулінг (nonschooling — радикальна методика, повне невтручання в розвиток дитини)… Все це розмаїття освітніх напрямів скероване саме на виховання індивідуальностей. І демократична школа — один з цих варіантів.

3gehtЯков Гехт, засновник мережі демократичних шкіл та конференції IDEC (Ізраїль):

— Країни, які декларують наявність у себе демократичного суспільства, намагаються трансформувати системи освіти. Виходить не в усіх. Відсутній пазл демократичного суспільства — демократична школа. На мій погляд, причина пробуксовування демократії у світі саме в цьому. Ми не можемо чекати від людини самостійності в прийнятті рішень, якщо до 18 років говорили їй, що робити, і приймали всі рішення за неї. Нам не треба вже готувати умовних працівників заводів, які щодня виконуватимуть механічну роботу. Хоча б тому, що незабаром цих людей замінять машини. Школи мають готувати дітей не для минулого, а для майбутнього. На зміну ієрархічній піраміді сосунків індустріальної ери, коли всі вказівки спускаються від боса згори вниз, приходить система мережі, співпраці.

Від гуманізму до демократії

“У мене одна з найдемократичніших шкіл в Україні. В мене діти мають можливість вчитись тому, чому вони самі хочуть. За мої радикальні ідеї мене навіть називають безумною”, — жартує засновниця демократичної школи Papaya School Ірина Браницька. Учні в Papaya (до речі, багато з них повернулись у шкільний формат після хоумскулінгу) можуть обрати онлайн-уроки, самостійну роботу або роботу в групі, предмети та кількість приділеного їм часу. “Траєкторія їхньої освіти закладена ними самими, а не якимсь міністерством. Можливо, цій конкретній дитині в 11 років цікава біологія, а географія чи фізика її зацікавить у 15”, — додає пані Ірина й наголошує, що атестат врешті-решт випускники отримують державного зразка після складання обов’язкових іспитів та тестів. “Демократична освіта — це не анархія, як може здатись на перший погляд”, — запевняє Світлана Залужна, директор DEC life school. Демократичний підхід — це не модель, це філософія, це про свободу та рівність. І цю філософію може нести будь-яка школа, яка довіряє дитині. Це найвищий ступінь довіри.

У демократичних школах діти виступають активними співавторами власного навчання, вони мають право на свою думку, можуть приймати рішення й нести за них відповідальність. А дорослий не лише не висуває вимог, а й не наголошує на своїх очікуваннях. Учні шкіл з демократичними основами вчаться розрізняти свої емоції та бажання, вони знають, чого прагнуть, і залишаються впевненими у собі, навіть коли зазнають у чомусь поразки. Вони легко адаптуються до змін і викликів сучасного світу. Демократична освіта дає дітям розуміння того, що їхня думка цінна й важлива, а їхній вибір безпосередньо впливає на їхнє життя. Саме цьому намагаються навчити демократичні школи, щоб сформувати покоління успішних та щасливих людей.

4tarchenkoНаталія Тарченко, співзасновниця та СЕО групи компаній DEC:

— На першій стратегічній сесії з планування нашої школи ми записали принципи, за якими, як нам здавалось, має працювати ця школа. Їх набралось аж 33 — все найкраще, що ми побачили в світі: відсутність домашніх завдань, оцінок, вільний вибір предметів, самоосвіта вчителів тощо. Але ми не врахували головне: щоб реалізувати всі ці принципи, потрібно мінятись передусім педагогам, дорослим, які ці школи створюють. Вчитель — це агент змін. Ця фундаментальна річ стала для нас проривом. Ще один з фундаментальних кроків, на який ми пішли усвідомлено, — це зміна взаємин школи та батьків. Приватним проектам в цьому питанні приходиться чи не найважче. Батькам, які платять за навчання, часто здається, що школа — як ресторан, де з меню можна замовити для власної дитини все, що забажаєш. Нашим завданням було розказати, що школа — це кухня, на якій ми спільно готуємо блюда. Коли приблизно за чотири місяці після відкриття нас покинули близько 30% учнів, ми засумнівались, чи дійсно ми робимо те, що планували? А чи працюють ті 33 принципи? Зараз, через два роки, я хочу сказати: так, вони працюють.

“Ми 16 років відправляли до найкращих приватних шкіл світу українських учнів, нам здавалось, що ми знаємо про освіту все, — згадує шлях до відкриття власної школи Наталія Тарченко, співзасновниця та СЕО групи компаній DEC. — Доки одного разу ввечері, коли я допомагала старшому сину з математикою, а тато в той же час клеїв для нього якусь шишку, ми не замислились: у нас ростуть ще дві дитини, невже ж наше дозвілля на найближчі роки обмежиться саме цим?”. Тоді пані Наталія поїхала з чоловіком вже не по престижних школах, а по унікальних, навчання в яких сконцентровано навколо дитини, де дитина є не об’єктом, а суб’єктом навчання. Такі школи знайшлись у Фінляндії, в Ізраїлі, в Новій Зеландії, у Великобританії. Діти в таких школах мають індивідуальні плани згідно зі своїми можливостями і прагненнями. Їхні уроки чергуються з іграми, й інколи останніх більше, ніж перших. Заняття в деяких відбуваються онлайн прямо посеред коридору чи грального майданчика, на чайних плантаціях, в інститутських лабораторіях, у місцях природних катаклізмів, посеред галерей. Одна з найстаріших демократичних шкіл Summerhill виникла у вкрай консервативній з точки зору освіти Великобританії. У ній взагалі можна не вчитись впродовж місяців, а лише грати. Й усі правила, за якими ця школа живе, написані дітьми. Здавалося б, ось вона — омріяна дітлахами усього світу свобода. Проте зазвичай достатньо трьох місяців, щоб природна цікавість взяла гору й дитина почала вчитись. У ситуації, коли є свобода вибору, дитина робить це з ентузіазмом.

“У нас перекошена система цінностей. Чомусь ми вважаємо, що після школи дитина має вступити у ВНЗ, потім розпочати будувати кар’єру. Проте не всі готові зрозуміти, чим хотіли б займатись”, — розмірковує свівзасновник та співкерівник школи “Афіни” Олексій Греков. Його школа, відкрита ще 26 років тому, допомагає дітям у тому числі визначитись у своїх перевагах. І хоч до справжньої демократії в столичних “Афінах” далеко, певні ознаки її присутні. Наприклад, у школі діє суд честі, до якого можна подати позов навіть на дорослого. Розроблена власна система оцінювання, яка підлаштована під окремого учня. “Ми фіксуємо не процес досягнення результату, а сам результат. Важливо, куди на момент дедлайну дійшов учень, а не як він це зробив — повільно чи швидко, з більшою чи меншою кількістю завдань. Це його особиста справа”, — ділиться досвідом пан Олексій.

У просунутих демократичних школах існують парламенти, в засіданнях яких беруть участь лише діти. Дорослі теж приймають рішення виключно колегіально, а не одноосібно. Ба більше, складна ієрархія в них взагалі відсутня, а директор називається лідером закладу.

5zalujnaСвітлана Залужна, директор DEC life school:

— Ми не позиціонуємо себе як демократичну школу, в нас немає повної свободи вибору академічних предметів. Свобода в нас реалізується в рамках індивідуального навчального плану, який ми складаємо разом з батьками й учнями на початку семестру. Програма, теми у нас звичайні, запропоновані Міністерством освіти та науки. А вже як ми ці теми подаємо, за допомогою яких інструментів, за якими підручниками, за якими методиками, онлайн чи офлайн — ми вільні обирати самі для кожної конкретної групи учнів. Можливо, цю ж саму тему наступна група вивчатиме зовсім інакше. Мені здається, що це й є баланс для кожної школи: свобода вибору в рамках певних обмежень. А до повноцінної демократичної освіти в нас не готові ані батьки, ані викладачі, ані діти.

Педагогіка партнерства

Доволі радикально, скажуть багато хто. І будуть праві. Як зазначали спікери та гості форуму, до повної демократії не готові насамперед… ми, дорослі. Зрозуміла позиція традиційних шкіл, які, по-перше, не бачать потреби щось змінювати в механізмі, який працює (як — то інша справа), а по-друге, відчувають страх втратити роками напрацьований авторитарний статус. Хоча в багатьох розвинених країнах поширений комбінований підхід: держава бере на себе зобов’язання забезпечити всім необхідним освітній процес та контролювати якість його виконання, при цьому не диктує ані форму, ані зміст викладання школам, які вільні самостійно цим опікуватись. Адже замовником освітніх послуг є насамперед батьки. Проте й вони в більшості своїй не налаштовані на революційні зміни. Їм незвично брати пов­ну відповідальність на себе і докладати надмірних (принаймні, перший час) зусиль для організації альтернативної освіти для дитини. Їм кортить за викладені чималі гроші (а вартість нав­чання в столичних приватних школах стартує з 8 тис.грн на місяць) отримати швидкий конкретний результат, який можна виміряти, принаймні, оцінками.

6samikinСтаніслав Самикін, освітній активіст, член Альянсу за самонаправлену освіту (США):

— Дослідження свідчать, що сучасні ігри, в яких можна створювати команди, групи, колективи, скоро замінять нашим дітям соцмережі. І головний “плюс” в цьому — в цих іграх не буде нас, дорослих. Діти шукають можливість спілкуватись в інтернеті, зберігаючи свою privacy, і в іграх це виходить найкраще. Це така здатність до соціалізації, яка школі й не снилась. Не має сенсу й розповідати, як будується навчання на основі ігор. Швеція, Канада, наприклад, на Minecraft базують цілі курси математики та фізики. А ще одна принада ігор в жанрі “пісочниць” — в них немає заздалегідь встановлених правил. Вам ніхто не скаже, за що саме на вас чекатимуть наслідки й які. Це віртуальне життя, в якому вам нічого не загрожує за помилку: ані двійка від вчителя, ані окрик від батьків. І вони самі вам не загрожують. Бо їх там просто немає.

Не перший рік учасники процесу намагаються налагодити діалог. Поки це вдається небагатьом. У цих суперечках губиться голов­ний його стейкхолдер — власне, дитина. Адже це їй вже за 10-15 років, а може, й раніше доведеться творити інновації, приймати нестандартні рішення, опиратися шаблонам, обирати майбутнє для цілої країни. Наразі ми, дорослі, ще здатні підготувати завтрашніх підприємців, лідерів, інноваторів, не обтяжених принципами системного підпорядкування. Завтра нас про це вже не питатимуть. Ознайомтеся з думкою освітнього активіста Станіслава Самикіна про майбутнє місце дорослих у житті наших дітей. Щось підказує — вона вам не сподобається.

 

Юлія Абакумова