Всупереч Європейському суду: Як ДФС стягує податки з фізосіб, що продають житло

Владислав Нагорнов, «Гамлет, принц датський», сучасне мистецтво
2807
Владислав Нагорнов, «Гамлет, принц датський», сучасне мистецтво

Спрощення податкового законодавства та фіскальний тиск на практиці

Останнім часом у Київському регіоні отримали широке розповсюдження операції з житлом, які здійснюються шляхом укладення між власниками – фізичними особами – договору купівлі-продажу речових прав на об’єкт нерухомості (тобто, квартиру). Зважаючи на активну забудову столиці й передмістя та поширеність саме цієї схеми інвестування у будівництво, контролюючі органи вирішили не залишатися осторонь. Це призвело до того, що представники Державної фіскальної служби визнають діяльність, пов’язану з купівлею-продажем житла, підприємницькою, й нараховують усі можливі податки і збори.

На перший погляд, позиція податкових органів може здатися правомірною, оскільки у своїх висновках податківці фактично дублюють позицію Вищого адміністративного суду, яка викладена в ухвалі від 16 листопада 2015 року №К/800/67007/14. Розглядаючи касаційну скаргу Державної фіскальної служби, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що будівництво багатоквартирних житлових будинків, як за власні, так і залучені кошти є безумовним свідченням того, що збудований об'єкт нерухомості передбачав отримання прибутку від подальшого продажу квартир та нежитлових приміщень. Отже, це є неодмінною характерною рисою підприємницької діяльності.

Та якщо керуватись нормами Господарського кодексу України, статтею 42 ГКУ підприємництво визначається як самостійна, ініціативна, систематична і на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. І, що важливо, усі перелічені умови мають виконуватись одночасно. В іншому випадку така діяльність не може бути визнана підприємницькою.

При цьому жоден нормативно-правовий акт, зокрема ні Господарський, ні Податковий кодекси України, не містить чітких кількісних критеріїв для визначення систематичності діяльності, що дає підстави для спекуляцій з боку контролюючих органів. Співробітники фіскальної служби взяли за основу підхід, відповідно до якого діяльність, яка здійснюється три і більше рази протягом звітного року, вважається систематичною, а отже має підлягати оподаткуванню за ставкою 18% в порядку, передбаченому статтею 177 ПКУ та ще й зі сплатою ПДВ.

Вважаємо такий підхід фіскальних органів не коректним, оскільки нормами Податкового кодексу прямо передбачено можливість продажу фізичною особою двох і більше об’єктів нерухомості протягом одного звітного періоду при сплаті податку на доходи фізичних осіб за ставкою 5%.

Тим більш, що такий підхід може застосовуватись не тільки у сфері будівництва чи купівлі-продажу нерухомості, а й у будь-яких інших сферах діяльності громадян, наприклад, до операцій з продажу особистих речей на Інтернет-майданчиках та різноманітних онлайн-аукціонах. Навіть якщо не брати до уваги філософські поняття «справедливості», такий підхід фіскалів суперечить як основним засадам цивільного та податкового законодавства так і практиці Європейського суду з прав людини, оскільки фактично обмежує свободу укладання договорів, зменшує економічні свободи громадян та породжує додаткові обов’язки, суттєво збільшуючи податкове навантаження.

Також варто нагадати, що у статті 4 ПКУ закріплено принцип презумпції правомірності рішень платника податку, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акту припускає неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого рішення може бути прийняте на користь кожної із сторін. А відповідно до п. 56.21 статті 56 Податкового кодексу у разі, коли має місце подібна колізія (норма або декілька норм ПКУ чи іншого нормативно-правового акту суперечать між собою та припускають неоднозначне трактування), рішення приймається саме на користь платника податків.

До того ж, вказаний принцип знайшов своє відображення у рішеннях Європейського суду з прав людини у таких резонансних справах як «Сєрков проти України» (заява №39766/05) та «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06). Й ці рішення підлягають застосуванню судами як джерела права.

У процесі розгляду згаданих справ Європейським судом було визначено, що національне законодавство не є чітким та узгодженим, не відповідає вимозі "якості" закону і не забезпечує адекватність захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника. Відтак ЄСПЛ засвідчив факт порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, і це призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податку.

Інакше кажучи, національними органами не було дотримано вимогу законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника-платника податку, коли у його справі законодавство припускало неоднозначне тлумачення.

Також зазначимо, що згідно зі статтею 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. При цьому громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження. Людина лише набуває до нього нової ознаки – «підприємець». Але цей юридичний статус сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право-, та дієздатності. І саме у господарських відносинах фізичні особи-підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців.

Таким чином, якщо підвести підсумок, стає цілком зрозумілим, що декларації про сервісну службу залишились на папері. Органи фіскальної служби не тільки не діють в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а й цілеспрямовано порушують норми Конституції України та інших законів, в тому числі Податкового кодексу України, шляхом їх довільного тлумачення в найбільш вигідному для себе світлі.

Так, всупереч ст. 3 Податкового кодексу, рішення Вищого адміністративного суду визнається частиною податкового законодавства України, є обов’язковим і має юридичні наслідки для інших платників податків, в той час, як рішення Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права, просто-напросто ігноруються представниками фіскальної служби.

Маємо надію, що представники Позивача у справі №826/14630/14 (К/800/67007/14) не залишать (не залишили) даний небезпечний прецедент без належного реагування та звернуться (звернулись) до Верховного суду України та до Європейського суду з прав людини, адже для успішного вирішення даного питання є аргументована правова позиція на користь платника податків-Позивача у справі.